У 1946 році в еміграції побачив світ один із найпотужніших публіцистичних документів XX століття — памфлет українського письменника Івана Багряного «Чому я не хочу вертатись до СРСР?». Це була відчайдушна і водночас мужня спроба відкрити очі західному світові, який після перемоги над нацизмом відмовлявся бачити страшну правду про інший злочинний режим — радянський.
Головна дилема та звинувачення світу
Після Другої світової війни сотні тисяч українців опинилися в таборах для переміщених осіб у Європі. Західні держави, піддаючись тиску СРСР, організовували примусову репатріацію. Для більшовицького режиму ці люди були «зрадниками» та «воєнними злочинцями», а для цивілізованого світу — незрозумілими втікачами, які з невідомих причин не бажали повертатися на Батьківщину.
Іван Багряний, який сам пройшов через роки більшовицьких таборів та заслання, дає чітку й безкомпромісну відповідь:
«Я вернусь до своєї Вітчизни… тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як і гітлерівська…»
Хроніка злочинів більшовизму проти українського народу
У своєму документі Багряний наводить мовою фактів та власних трагічних спогадів докази того, що СРСР став справжньою «тюрмою народів»:
- Мова цифр. За офіційними даними радянських переписів, у 1927 році населення Радянської України становило 32 мільйони осіб, а в 1939-му — лише 28 мільйонів. З урахуванням природного приросту Україна втратила понад 10 мільйонів людей.
- Червоний терор і сталінські репресії. Автор згадує, як ще 10-річною дитиною в 1920 році став свідком жорстокого вбивства свого діда та дядька чекістами.
- Розкуркулення та депортації (1929–1932). Знищення селянства під гаслом «ліквідації куркульства як класу» вилилося у масову висилку мільйонів українських родин до Сибіру й на Північ.
- Голодомор 1932–1933 років. Штучно створений сталінським режимом голод забрав життя понад 5 мільйонів українців. Режим свідомо відмовився від міжнародної допомоги, прирікши людей на жахливу смерть задля придушення будь-якого опору колективізації.
- Знищення інтелігенції — «Розстріляне відродження». За декілька років було фізично знищено цвіт української науки, літератури та мистецтва — Миколу Куліша, Григорія Косинку, Євгена Плужника, Миколу Зерова та багатьох інших.
- Релігійні переслідування та цинізм. Нищення церкви та духовенства з подальшим використанням залишків релігійних інституцій для політичної пропаганди.
Два фашизми — одна трагедія
Іван Багряний наголошує на тому, що українці одночасно боролися проти двох найжорстокіших режимів ХХ століття — нацистського та більшовицького. Червоний російський фашизм, як називає його автор, використовував гасла «братерства» та «рівноправності» лише для прикриття жорсткої денаціоналізації та русифікації народів.
«Я не хочу вертатись до своєї Вітчизни саме тому, що я люблю свою Вітчизну. А любов до Вітчизни, до свого народу, цебто національний патріотизм в СРСР є найтяжчим злочином».
Заклик до чесного суду
Автор закінчує текст відкритим викликом: українські втікачі не бояться міжнародного суду. Вони готові стати перед судом цивілізованого світу й дати свідчення про всі злочини тоталітарного режиму. Проте такого суду боїться сам Сталін, адже це був би вирок усій радянській системі.
Значення тексту сьогодні
Памфлет Івана Багряного — це не лише історичний свідок епохи, а й попередження для майбутніх поколінь про небезпеку тоталітаризму, імперіалізму та підміни понять.
Текст залишається надзвичайно актуальним і сьогодні, нагадуючи про ціну свободи та людської гідності.
